Про мене
Мені було п’ять, коли я знала, що хочу робити. Мені було п’ять, коли я могла запамʼятовувати сцени кіно.
— Мам, заплющ очі, зараз буде кров!
— Лєра, ти дивилась цей фільм???
Мені було сім, коли я почала писати вірші. Вірші — єдині тексти з дитинства, що збереглися.
"Вірші гарні, але чому такі сумні?" — казала моя вчителька з літератури.
У школі мені було важко запам’ятовувати без-асоціативні, без-образні, без-барвні правила та тексти з підручників (окрім біології), проте я могла роками памʼятати сцени з переглянутих фільмів та цитатувати улюблені діалоги.
В підлітковому віці я потяглася до прози. Хотіла друкувати, писати про щось, створювала документ на Робочому столі сімейного компьютера і... зависала над білим аркушем, бо намагалася конструювати історії штучно, а не виймати з себе.
Кажуть, що письменники — брехуни. Я не згодна.
Письменництво — це метафорична правда, інакше історія не оживе.
Тому аркуші лишались білими: я була ще не готова оживляту свою правду.
До прози дозріла пізніше, після ВИШу. До речі, я пробувала працювати за спеціальністю: "Менеджер-економіст туристичного, готельного, рестораного бізнесів", але — ні.
Після спроб у туризмі, я почала працювати в маркетинговій агенції, щоб бути ближче до своїх ідей, які можна вкладати в рекламні ролики, наприклад. Мені був 21 рік і здавалось, що ось-ось наближусь до створення кіноматографічних сцен, діалогів, сенсів, але — ні. Мене завалило іншою маркетинговою роботою, з дев'яти до дев'яти, інколи у вихідні та без лікарняних. Сценарієв не було, хоча були тексти.
Попри успіхи написання робочих текстів, я відчувала, що ніколи насправді не буду копірайтером, навряд могла б стати журналістом, що мене цікавлять власні задуми, історії, теми, образи, нереальні персонажі або реальні, але незначущі для суспільних чи корпоративних новин кліентів агенції. Назвати ж себе письменницею було б зарозуміло, бо письменники — це хтось з купою виданих книжок, а сценаристи — це десь за кордоном. І я загубилась. Я забула, що знала у п'ять років.
Найважливішим для мене стало дослідження природи таланту та як знайти свій? Я поступово перейшла у сферу HR: вивчала професії, софт і хард скіли, мотивацію, як шукати призначення, наймала на роботу маркетологів, піарників, соціологів, програмістів, продавців, тощо. Створила блог і навіть написала перший пост, і за мої погляди мене звільнили. І я відчула, що це правильно. Так має бути. Попри те, що текст насправді був лише приводом для інтриганів, попри те, що текст й досі мені подобається, я й досі так вважаю, я не хочу насправжки писати про корпоративне середовище. Хочу писати на папір художні історії. Хочу, щоб мої погляди та уяву більше ніхто не міг звільнити з роботи.
Тож я почала робити те, що скаже вам будь-який письменник з безличчю виданих книжок, так само і сценарист за кордоном: хочеш писати? Пиши! І я писала: щоденники, маленькі замальовки (скетчі), уривки діалогів, сцен, списки задумів, теми, питання, портрети персонажів, міні-сценарії, а потім і великий. Першу розгорнуту історію, яку дістала із себе. Я переписувала сценарій ще декілька разів, а потім зрозуміла, що треба переписати його в роман. Книга — моя опора в найтемніші часи, мій вогник віри в себе та нагадування, що я знала у п'ять років: мене цікавить кіно та кіноматографічні книжки. Саме так, цікаві книжки — це кіно на папері. Життя в метафорі.
І я не можу дочекатися, щоб поділитися власним кіно із вами❤️